Тож,

Треба жити – не можна вмирати… або листи з Харкова

Українські селяни казали: "у тридцять триклятому році..." Що ж тоді сталося? Як і чому? Подумати про це впродовж години запрошує театр "Арабески" на своїй новій виставі "Треба жити - не можна вмирати, або листи з Харкова."

Дослідники зафіксували, що досить багато людей, які пережили Голодомор, не хочуть про це говорити. Деякі з них погоджуються дати свідчення, але просять не називати їхні імена. Однак, є група людей, яка навпаки просить докладно зафіксувати їхні свідчення і обов'язково розповісти про це іншим. Мабуть, завдяки ним і з'явилася наша вистава. "Перекажіть іншим" - саме це стимулювало нас у нашій роботі.

"У тридцять триклятому році..." навесні дерева стояли білими. Кору і листя з'їли люди.

Колір цієї катастрофи - чорний. Звук її - тиша. Усе живе завмерло від жаху. Люди не могли осягти масштабів цього лиха. Навіть у неврожайний рік в Україні неможливо було померти з голоду. Але найкращий врожай можна забрати силою. Сьогодні у таке важко повірити.

Правда, як завжди, болюча та незручна. Але нам, нащадкам тих, хто вижив, вона дісталася, як генетична пам'ять, як відбитки пальців чи колір очей. За задумом системи ми б не мали народитися. Принаймні українцями.

"У тридцять триклятому році..." українці у всьому світі об'єдналися, не зважаючи на свої політичні погляди, в одному бажанні - допомогти великій Україні не сконати з голоду. Галичани, волиняни, українці в США, Польщі та інших країнах збирали хліб та гроші, годували тих, кому вдалося втекти. Врятували дуже небагатьох. Померли мільйони.

Замовлення квитків та акредитація преси:

+38 066 855 68 05

+38 093 324 42 23