Кузьма Скрябин: «Дiти, що йдуть на талант-шоу – йдуть на плаху»
– Вы уже принимали участие в этно-фестивале Печенежское поле?
– Да, ми разів два уже тут були, зараз – третій.
– Как вы считаете, растет ли с годами уровень фестиваля?
– Я не можу сказати, бо я був ні на минулому, ні на позаминулому, ми були тут шість років назад. Цей фестиваль такого ґатунку, що йому не треба щоб він набирав обороти, головне, щоб не гірше. Сюда приїзджає стільки народу, що їх ледве вміщає ця площа. Він має свою постійну публіку, яка сюди приїжджає, все кльово, ідеально.
– Когда вам предложили стать ведущим фестиваля, вы сразу согласились?
– Да, мені було весело. Тут якась атмосфера замкнутого простору, за рахунок оцих горбів, кльово так, варишся в своїй каструльці, а потім виходиш і тобі легко і приємно.
– Есть ли у вас в гардеробе национальная украинская одежда и по каким поводам вы ее одеваете?
– В мене є вишиванка біла, я колись було поправився и вона тріснула на попі, а чорна лишилася і в той критичний період я її не одівав. Одягаю або на фестивалі якісь з таким нахилом, або на якісь свята, коли їду до мами, дуже рідко, два-три рази в рік.
– Вы много лет в шоу-бизнесе и знаете эту кухню изнутри. Какими качествами нужно обладать молодым артистам, чтобы удержаться на плаву в этой изменчивой сфере?
– Шось робити як мінимум. Друге, якщо ти бачиш, шо воно не лізе, не варто тратити сили і бабки, щоб там лишитись, бо 90 відсотків успіху людей, яких ми бачимо на екрані то випадок – в мене випадок, в Вакарчука випадок. То понятно, що ті люди, які там появляються, вони щось роблять, появляється матеріал який всі бачать. Але щоб попасти – це все-таки випадковість, так що ходити и молитися «де ж та зірка під якою стати», знаєш не випадає. Воно видьоргує людей з маси незрозуміло як і не впорядковується законом ніяким.
– Можете рассказать о каком-нибудь забавном или курьезном случае, который произошел с вами во время концерта?
– Один раз мене дуже довго уламували виступити під фанєру, бо вони не мали грошей, щоб поставити достатньо апаратури. Я два місяці упирався, потім – та ладно. Приїхали мі в Луцьк, я беру шнуровий мікрофон і щось там пригаю по сцені, наступаю на шнурок, який вилазить з мікрофона. Я з тим мікрофоном стрибаю далі, всі поняли шо фанєра, зафакали, закидали всім що було.
– После этого вы зареклись выступать под фанеру?
– Всьо, я розстріляв тих двох, що мене запрошували, ще й задушив)))
– В кругу каких людей вы чувствуете себя наиболее комфортно?
– В своєму найближчому. В мене коло людей мого спілкування чоловік двадцять напевно, просто я обмежив людей-паразитів, які присосуються і витягують з тебе позитив, а дають тобі негатив і всьо. Чистиш свою телефонну книжку і в якийсь момент розумієш, що ти щаслива людина.
– То есть можно сказать, что вы человек, который не слишком просто впускает в свою жизнь новых людей и ценит старых друзей?
– Да. Дуже жостко.
– Как вы считаете, сколько должно пройти времени, когда «раздетым» женским поп-группам будет больше нечего показать и на сцену вернется одежда?
– Чесно кажучи, я думаю що вже близький той момент, тому що інтернет як те джерело інформации на любий смак, якщо ми були б обмежені просто радіо і нашим телебаченням, ми би росли на тому, чим вони нас бомбують. Наші діти, внуки, і так би йшло. Але інтернет, молодняк, який підключається до інтернету розуміє, що то є «shit», а то є «кльово». Але завжди жила попса, я думаю що вона, нажаль, вічна.
Є така категорія людей, яку називають «плєбс». Той «плєбс» ніде не вчиться, нічого не читає, не розвивається, йому не треба музику якогось вищого рівня, бо достатньо «дєвочек в трусах».
– Как успехи у группы «Поющие трусы»?
– У Россії, Казахстану «на ура».
– Почему украинский слушатель, на ваш взгляд, не принимает такой ироничный продукт?
– У нас такий псєвдопурітанський устрій в суспільстві. Людина одразу шукає якісь подвохи, а російські слухачі – «Еєєй, вєсєлуха!»
– Песня «Маршрутка» была написана на реальних ощущениях или по рассказам очевидцев?
– Да, я прилетів в Дніпропетровськ і не було таксі. Мені один маршрутчик каже, я тебе підвезу в центр за 50 гривень як на таксі. Я сів і проїхав двісті метрів. Потім він почав відкривати двері – у нього рефлекс спрацював, через 10 хвилин він набив повну маршрутку. Як я тільки приїхав, одразу ту пісню написав.
– Несколько раз вы снимались в развлекательном кино, не планируете еще попробовать себя в роли актера?
– Я не люблю робити ті речі, які не вмію. Я чітко знаю, що я не актор і напрягати людей ще одним постним таблом на екрані я не збираюся. У нас і так, чесно кажучи, український кінематограф страждає від непрофесійності. Нормальних акторів можна перерахувати на пальцях одної руки.
– Как человек, проживший много лет в браке, скажите, какими качествами нужно обладать, чтобы сохранить счастливую семью?
– Треба просто цього насправді хотіти.
– Ваша дочь интересуется музыкой, хочет ли идти по вашим стопам?
– Слава богу ні, для дівчинки йти в шоу-бізнес це настільки брудна і недостойна справа. Коли була в класі четвертому, вона знала всі мої пісні, потім вона відійшла, у неї зараз нові вєянія MTV c подружками. Слава богу, що я знаю про її інтереси.
– Вы строгий отец?
– Так. За позитив вона поощряється, а от за якісь накиди, бо вона в такому віці зараз, коли гормони луплять в кров, якщо починає мичати то одразу дістає і морально і інколи физично може дістати.
– На чем ездите?
– В мене дві автівки, я завжди мріяв про саму маленьку і саму велику. У мене є Toyota Sequoia, покоцана вся, єдина секвойа в Україні що 300 тисяч проїхала. По столиці їзджу на маленькому smart. Він паркується в любу ничку боком, передом, задом, лежачи, стоячи. Можно його взяти під пахву і понести.
– Какая музыка играет у вас в машине?
– Люба. Вчора грала по MTV зовсім нова англійська група Bombay Bicycle Club, вчора побачив і зразу скачав альбом. А також обов'язково є щось зі старого, з вісімдесятих років моїх корифеїв. Скачав собі ще групу Dead Can Dance, через місяць їду до них на концерт в Варшаву – абалдєнно.
– Вы написали книгу «Я, «Победа» и Берлин» не планируете написать еще книгу?
– Я боюся. В мене перша так кльово пішла, а про другу можуть сказати «Всьо, здувся чувак». Я написав десь процентів сорок, в мене друг був в армії по кличке «паштет», він був кандидат біологічних наук, але його взяли в армію, тому що йому світила тюрма за те що від декана отравити хотів. Він вирощував всяку плєсєнь, хавав те все, а потім описував побочні ефекти, ржачка там така.
– Как вы считаете, интернет и социальные сети современных детей счастливого детства?
– В нас були свої мінуси, в них свої. В нас був портвєйн і вулиця, а в них соціальні сєті. Я вважаю, що треба дитині навісити якусь соціальну призму, через яку вона сприймає все що її оточує, розказати що то кльово, а то погано. Щоб дитина лавірувала сама, тому що ти її не вбережеш від інтернета. Якщо абсолютно її від цього відокремити, вона буде шукати виходи і буде ще гірше.
– Используете последние технические новинки?
– Я мушу, тому що маю в студії постійно справу з новою апаратурою, тому я мушу шарити, як користуватися всіми тими дєвайсами і передавати на відстані за допомогою всих тих закодованих штучок. Я не бог там якийсь юзер, я не вмію програмувати, але слідкую.
– Вы не очень положительно отзывались о новых талант-шоу, и когда был закрыт ваш совместный проект с Игорем Кондратюком, он пошел в судьи талант-шоу, а вы отказались. После этого вы перестали с ним сотрудничать?
– Ні не перестав, я його поважаю і думаю, що його туди обманом затягнули. Діло в тому, що всі ті талант шоу – нереальна психологічна травма для людей, котрі туди йдуть. Діло в тому, що починаючи те шоу, вони знають хто виграє. Жюрі роздаються надруковані тексти кому що сказати, кого як оцінити, тому ті діти, котрі туди йдуть – вони йдуть просто на плаху.
– Как вы оцените харьковскую публику?
– Вона своєрідна, то є пригранічний мегаполіс, якого більше в Україні нема. Цей мегаполіс має свою устоєну систему и аудиторію свою, самий плюс цїєї аудиторії, що їй не треба тікати в Київ. Ці люди, яких я знаю, як наприклад Фіма з акустик-квартета, з яким ми грали, то є харківські музиканти і вони звідси не поїдуть. Юра Янко, директор харківської філармонії... То є повністю сформований мікросвіт письменників, артистів, музикантів, художників, яким не треба нікуди віїзджати, бо Харків був першою стилицею. Для них він нею і лишився, і в тому є уникальність цого міста, я обожнюю Харків. У нас на квартирнику в Харкові зібралося 350 людей, ми грали три години. Такого не було ніде взагалі, і вони заставляли нас грати такі пісні, які я навіть вже не помнив, що то моє.
– Вы много работаете, успели ли отдохнуть этим летом?
– А я сильно не напрягаюся, якщо ви бачили, на сцені мені перебувати в кайф, з народом поговорити. Відпустки не було. Мі робимо собі такі коротенькі брейки поміж концертами по три-чотири дні. Тим літом мала була в Болгарії сама місяць, а у нас були кльові поїздки, ми в Косово заїхали. Проїхали всі Балкани і зрізали кут, коли їхали з Сербії в Болгарію, заскочили в Косово, там завал. Чесно кажучи в мене волосся стало дибом. Поряд з границею відчуваєш одразу ненависть людей до людей. Сербів до косовців, до албанців, і там одразу танки, дула, джипи з кулеметами, машини без номерів, крадені по всій Європі, простріляні автобуси до сих пір. Проїзджаєш двадцять кілометрів там починаються фешенебельні готелі ни з того ні з сього. Парадоксальна, ужасна территорія.
– Как относитесь к религии?
Я маю бога в себе в сердці, я недавно довго спорив з одним свящєнником в церкві, я заходжу в храми, я там не молюся, я можу свічку поставити, постояти подивитися архітектуру, атмосферу. Я рахую, що більшість людей у нас в країні, в Росії може – вони ходять у церкву як в душ. Наробив фігні, прийшов душ прийняв, вийшов біленький. Я не хочу бути одним з них, треба мати бога всередині, не робити лиха за стінами тої церкви, а не ходити туди помитися.
– Как у вас так легко получается иронизировать и шутить на сцене?
– Я не знаю шо цє, як правило в людей все на фейсах написано, я не стараюсь в тому копатися, воно само.
– Что пожелаете нашим читателям?
– Не смотріте новости!
– Вы не смотрите телевизор?
– Я виключив його 9 років назад і не відчуваю дискомфорту. Виключив тому, що революція була, стільки за той період на людей вилилось, і от коли розказували в котрий раз, що з Західу їдуть козли, а зі сходу кльові, мені стало огидно. Я виніс телевізор на вулицю погнув йому антену і всьо. Дивлюсь тільки канали музичні з фільмами і без реклами. Зараз кльовий русский канал є «Дождь», от його треба подивитися, молоді аналітичні мозги.
– У вас был прекрасный дуэт с Ириной Билык, не планируете ли записать еще песни дуэтом?
– Такі кльові дуети виходять спонтанно, якщо плануєш, може не получитися. Колись ще дуже давно до нього бул кльовий дует з Юлею Лорд, кльова вокалістка була, але живе з лінивим пацаном, який колись грав у мене в группі. Він її просто знищив.
– Как складываются отношения у вас в группе сейчас?
– Десять років той самий склад у групи, десять років їздити з десятьма людьми в одному і тому ж автобусі – це вже каже, що люди надійні. Але Андрій Вікторович приймає дисципліну жостку, так саме як з малою дома, якщо якась мінімальна штанга, то одразу відкриваю пасть и всю кров смокчу.
– Если бы вы могли спеть дуэтом с солистом вашей любимой группы, какую бы песню вы выбрали?
– Я би не пішов, я рахую що міф має бути міфом. Мене подводили часто за сцену до артистів, які мені подобаються, казали давай разом вип'ємо, а я кажу «Нє, хлопці, ви для мене міф, залишайтесь там на Олімпі, я не хочу доторкатися до вас, ви для мене – казка». І так має бути.
– Какой ваш девиз по жизни?
– Не срати іншим, тобто не робити іншим людям погані речи. Я вважаю що сама біда як раз таки в українців то «блін, як би зробити комусь западло, палку в колеса вставити». Не треба так. Всім цого і бажаю, робіть світ добрішим!
